123 юнаки нашого району виконували інтернаціональний обов’язок. Хлопці поверталися додому, але не всі. Не повернулися додому і :

Сергій Мотика, Павло Нерубацький, Володимир Апальков, Анатолій Шеховцов.

 

Сергій Миколайович Мотика навчався в нашій школі. Це був спокійний, урівноважений та доброзичливий юнак, якого через деякий час після закінчення школи призвали на службу. Спочатку Сергій служив у Душанбе, а потім його було відправлено до Афганістану. Додому він писав, що служить на нашій території, бо не хотів, щоб батьки хвилювалися. Правду ж знали сестра та близькі друзі.

 

Сергій був кулеметником... Одного разу куля влучила йому в ногу, потім поранили і товариша. Хлопець намагався врятувати його, але інша куля обірвала молоде життя самого Сергія. Через три дні страшна звістка про смерть сина прийшла до батька.

Старенька мати йде до свого сина,

Гранітні плити плачуть під ногами,

Стукоче серце в грудях, ниє спина:

Синочку, рідний, йди в обійми мами.

Тече сльоза і падає на плечі.

Із стелі очі дивляться хлоп’ ячі,

Їм тільки жити, жити і творити,

Вони ж навіки залишаються дитячі

Стоїть старенька й плаче. Ні, ридає

Перед очима в неї похоронка,

І бій, що котрий день вже не згасає

І у землі пекуча та воронка.

Синочку, рідний чуєш,як курличуть

У синім небі сумно журавлі?

Вони ж тебе до себе, сину кличуть,

А ти лежиш в холодній цій землі

Я чую, мамо, чую, як співають

Мені над Україною пісні.

Ти не журись, я крила розпростаю

І прилечу до тебе уві сні.

Вкраїнським рушником зітру сльози,

І поцілую в сивіє чоло:

-О, синку рідний, мій єдиний сину!

Як хороше мені б тоді було!

Стоїть старенька мати на могилі,

І навіть квіти плачуть мовчазні.

Від сина погляд відвести не в силі,

А син довічно житиме у сні.

 

Сергія Миколайовича Мотику посмертно нагородили орденом Червоного Прапору і медаллю «Воїну – інтернаціоналісту від вдячного афганського народу» та вручили нагороди батькам.